.jpg)
Ірен Роздобудько
ніколи не задумується над своїм авторитетом і за лайку може дати по пиці!
Ірен Роздобудько – одна з найуспішніших українських
письменниць, яка працює в різних жанрах – від психологічних трилерів та
детективів до романів-алюзій. Маючи „модні” коріння з Донецьку, вона вміло
керує українським словом і має широке коли читачів на теренах всієї країни. Її
можна назвати такою собі „жінкою-бджілкою” через працьовитість та відданість
слову, крім редакторської роботи в „Каравані історій. Україна”, Роздобудько працює над
декількома романами водночас, а також встигає „покуштувати” літературні новинки
від колег. Ірен каже, що вустами своїх героїв говорить про сенс життя, а нова
сатирична книга „Оленіум” – стверджує його абсурдність. Вона продовжує дивувати
своїх читачів, але поки не наважується подарувати їм свій віршований доробок
–
Книга М. Гримич “Мак червоний в росі” навіяла мені таке запитання: а що
містичного було в Вашому дитинстві, адже Ви також дитина 60-х років, але не з
творчої інтелігенції? Може, вони, 60-ті самі по собі мають якусь загадковість?
Я – дитина з “лікарської” інтелігенції. В романі Марини, попри всі колізії, я
знайшла думку, з якою цілком згодна, яка мене вразила: всі, хто народжений в ці
роки – на початку чи в кінці – схильні до великих пристрастей, яскравих
вчинків, самогубств, героїзму чи повного пофігізму. Дивне спостереження і дуже влучне.
Мабуть, це було останнє десятиліття, котре передувало застою – і в ньому
народжувалися ось такі скажені… Мені прикро за нинішнє покоління, адже вони,
двадцятилітні, часом здаються мені занадто аморфними у всіх проявах життя.
А містичного у мене не було. Було все – казкове. Я сама його вигадувала.
– Якщо повернутись в декілька століть назад, то
перевага в літературі завжди належала чоловікам. Як і визнання. Зараз жіноча,
переважно, проза потрапляє в руки досить часто – виходить жінки пишуть більше.
Але проблеми в споживачі – він відмовляється сприймати 2/3 жіночої літератури,
мовляв, це штампування – не більше, українські донцови/марініни… Як зламати
такий стереотип?
Я гадаю, що то проблема того споживача. Якщо він так вважає, я із милою
посмішкою помахаю йому рукою. От і все. І нічого не буду ламати чи доводити – у
мене на ці змагання із цим міфічним споживачем просто немає часу.
Ви говорите про такого читача – в чоловічому роді, отже, маєте на увазі –
чоловіка. У мене, до речі, багато читачів серед чоловіків. А тим, хто не
входить до їхнього числа я пораджу читати “Плейбой”, газету “Спорт”, а в
найкращому випадку – Джойса або Достоєвського. Або – Буковскі. Нормальне
чоловіче “чтиво”. Щоправда, я це теж читаю…
– Як, на Вашу думку, письменниками
народжуються чи вже стають, або навіть вчаться?
Я думаю, що це – хвороба, вірус, з яким народжуються. Можна навчити писати, але
навчити відчувати – неможливо. До того ж, це небезпечна хвороба.
Звісно, її можна привити шляхом ін’єкції. А в ампулі, даруйте за метафору,
будуть віруси слави, грошей, моди, популярності. Але то буде злочин. Адже
побічні ефекти такого заштрику досить небезпечні для нормального життя.
– Всі Ваші твори – про кохання. В перших роботах у
викладі сюжету увага автора концентрувалась на інтригах, психологічних
трилерах, детективах, зараз навпаки – занурення в дитинство героя, період
формування особистості. У Вас, як автора, змінились переваги?
Я б не хотіла, аби люди думали, що всі мої твори – про кохання чи про спогади
дитинства. Ви тільки вслухайтесь, Марино, як це нудно звучить “формування
особистості”… Б-е-е. Насправді, я не замислююсь над зміною своїх переваг чи над
тим, про що мене часом питають: “який він – український герой”? Нічого про це
не знаю. В дитинстві у мене була улюблена книжка – “Три мушкетери”, я її знала
напам’ять. Так от там Портос каже: “Я – б’юсь, тому що я … б’юсь!” Так от я –
пишу, тому що я – пишу. Якщо я буду щось штучно формувати чи кудись навмисно
занурюватись – то вже не буду я. І то буде НЕ МІЙ роман.
– Яку з книг вважаєте своєю візитівкою? Припустимо, є
людина, яка цікавиться українською літературою, але досі не читала Ірен
Роздобудько. Потрапивши в магазин, вона трохи ніяковіє побачивши всі Ваші
твори. Яку б із власних книжок порадили почитати для знайомства з Вашою творчістю,
адже від першого враження багато чого залежить?
Я б порадила спочатку прочитати анотацію. Потім – розгорнути книжку на
будь-якій сторінці… Принаймні, так обираю книгу я, коли не знаю автора.
А потім – вже, як Бог дасть: або поставити назад на полицю, або купити.
Всі мої книжки – візитівки. Тільки з одною такою “візитівкою” можна увійти в…
Мальтійський п’ятизірковий готель, з іншою — в дивний будинок на околиці
невідомого європейського передмістя, з третьою – до притулку самотніх акторів,
з четвертою… в “дурдом”… Кому що ближче…
– А яку останню українську книжку прочитали? Які
враження?
Зараз намагаюся читати багато наших книжок. І страшенно радію, коли бачу
зростання автора, його постійний рух, накопичення енергетики слова. Я визнаю
тільки таке. Адже є письменники, законсервовані навічно у своїх темах та
рефлексіях, у гонитві за славою, модою. І це дуже помітно, як не ховай своє
тіло за міфічними “шатами голого короля”.
Отримала задоволення від прочитання таких авторів, як Любко Дереш (власне, мені
“пішов” останній роман “Намір!”, бо попередні для мене занадто молодіжні, хоча
й талановиті), Лариса Денисенко (вона нас ще здивує), Марина Гримич, Сергій
Жадан (зараз перечитала все, що не встигла раніше), Таня Малярчук, Софія
Андрухович. Яка з них була останньою – не пам’ятаю, адже читаю одразу кілька. І
радію, що стільки є різного і цікавого.
– Чи перечитуєте власні книжки? Щоб щось згадати,
знайти помилки, просто посміхнутись…
Є книжки, котрі я просто не можу і боюся перечитувати (щось в них є для мене…
небезпечне і жахливе). Власне, це всі мої романи – крім детективчиків. А от
нещодавно взялася перечитати перевидання “Ескорту в смерть” і, на подив, сама
захопилася. Посміялася над собою. І… над стилістичними помилками, які б зараз
не зробила.
– Кого з українських письменників Ви можете назвати
своїм другом? В компанії з ким ладні вчинити безглузді дитячі вчинки?
Мої друзі – величезне багатство для мене. Можу назвати дуже давню подругу,
дитячу письменницю Леся Воронину, і, звісно, такі “подарунки долі” останніх
років, як Лариса Денисенко, літературний критик і поет Таня Щербаченко, моїх
видавці з видавництва “Нора Друк” – Еля Симонова та Микола Кравченко. Я люблю
людей, з котрими можна справді робити веселі, безглузді або дитячі вчинки.
Таких, як Марина Гримич, Галя Пагутяк, Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Олесь
Ульяненко.
– Книжкова мова Ірен Роздобудько – чиста, літературна,
без зайвого використання мовних паразитів, сленгу та матюкацій. Як ставитесь до того, що сучасного читача вже
перевантажили ненормативною лексикою в книзі?
Знаєте, я дуже боюся виглядати такою стерильно-ідеальною, хоча справді мене
трохи коцюбить від лайок та ненормативної лексики. Але це, мабуть, від
виховання та спогадів юності. Одного разу, зачувши лайку, я автоматично вдарила
хлопця яблуком, яке їла – по обличчі. Це вийшло якось само по собі, я навіть
сама злякалася, що отримаю таку ж відповідь. На мій подив, хлопець просто
закляк і промовчав.
Щодо літератури вважаю так: якщо лайка органічно вписується в контекст і
характер героя – нехай щось скаже. Якщо нині це є модним… Але справді, читачі
цим вже перевантажені. Гадаю, ця мода скоро зійде. Просто одні письменники –
подорослішають, а другі – впадуть в світле безхмарне дитинство. Інакше…
доведеться знову пустити в хід велике яблуко… З самими дружніми намірами.
– Як привчити українську молодь до української книжки?
Масове захоплення Коельо, Пєлєвіним, Акуніним б’є по авторитету наших авторів
серед молодих читачів.
Мене не цікавлять ті, хто падає на “п’яту точку” перед, скажімо, “Кодом да
Вінчі” (До речі, нещодавно я три тижні провела в різних штатах Америки і можу
запевнити, що творча інтелігенція цієї країни досить адекватно ставиться до
свого новітнього генія.) . Гадаю, що і я їм не цікава. І мене це зовсім не
лякає і не обурює. Кожному – своє. Якщо ця молодь – справді українська, вона
купуватиме і читатиме СВОЇХ авторів хоча б з почуття спротиву! А особисто я, не
збираюся нікого ні до чого привчати. Оце справді – “б’є по моєму авторитету”
(втім, не впевнена, що він існує. Ніколи над цим не замилювалась…)
– Чи вважаєте себе патріоткою? “Я – патріот” і похідні
від нього стали популярними політичними спекуляціями. На Вашу думку, чи модно
бути патріотом?
Я ніколи не буду невілювати для себе це поняття. І не боюся бути
кумедно-пафосною. Так, я – патріот. Я обожнюю Україну, яка для мене не
ототожнюється із політикою та її представниками. Але я й не баба Параска. Чи
“тьотя-мотя”, котра витанцьовує перед будинком Верховної ради, розмахуючи синім
прапорцем. Замість того, щоби варити обід для свої дітей аби плести шкарпетки.
Я гадаю, що це поняття зараз справді стає модним – особливо для тої молоді,
котра слухає Олега Скрипку, читає українські книжки і вчиться бути
самодостатньою. Коли такої молоді стане більше – нам будуть байдужі модні
краватки і костюми “від кутюр” тих можновладців, котрі волають про свій
патріотизм.
– Чи є в Вашому житті таке, в що вірили з самого
дитинства, вірите досі і, очевидно, будете вірити завжди?
Я вірю в те, що Бог є. Але для мене це інтимна річ і тема, на яку я ніколи не
говоритиму вголос. Хіба що – алегорично, в книжках… В кожному віці це
формулювалось по-різному. В дитинстві це була віра в те, що… дощі, дерева,
моря, хмари – живі істоти, мої брати і сестри. Така собі казочка. В юності – це
були Слово і Любов. Зараз – так, як я вже сказала.
– Порадуйте наших та Ваших читачів відповіддю, над чим
працюєте зараз? І чи вдасться колись потримати в руках віршовану збірку від
Ірен Роздобудько?
З задоволенням. Нещодавно я закінчила писати роман, про який говорила, що
писатиму його щонайменше – рік. Я ним хворіла, як божевільна. І, мабуть, тому
так швидко написала. Якщо хтось читав “Дванадцять…”, може пригадати, що там
героїня пише роман “Амулет Паскаля”. Мій новий роман називається саме так. Але
це – автономна річ, не залежна від попереднього роману. Така, як я б назвала
“філософська містифікація”. А саме зараз закінчую писати досить кумедну річ –
“Оленіум”. Я починала це писати ще за часів Кучми, потім – припинила, бо
вирішила: далі все буде чудово. А, як виявилося, саме зараз він може бути “на
часі”. Це напівполітична сатира, абсурдна, як і все наше нинішнє життя. І…
зовсім не схоже на все, що я писала раніше.
А от віршами я, мабуть, тільки роздратую своїх дорогих прихильників, адже я
писала вірші російською мовою і вихід такої збірки вважаю не на часі. Хоча,
могла б її зібрати, бо є багато віршів, які лежать в шухляді. Мені за них не
соромно, як і за інші книжки. Дехто пропонував мені писати вірші – українською.
Але я вважаю, що все це дається звідкись, куди не досягає наша свідомість.
Прозу мені цікавіше писати українською – я її “чую” саме цією мовою, а вірші,
котрі починалися в Донецьку – “йшли” російською. Навіщо ж мені хитрувати з
самою собою та зі своїми читачами? Не варто.
До речі, коли у мене був вечір в Івано-Франківську, мене просили читати вірші —
і я вперше за років п’ятнадцять наважилася на цей крок. Хоча і говорила, що
вони – російською мовою. Але я досі вдячна тій публіці за її реакцію.
А взагалі вірші – то зовсім окрема тема для мене. Вірші – це божевілля і
отрута. Від них можна вмерти швидше, ніж від прози…
– Якби була можливість здійснити подорож у минуле, що
б Ви забажали там виправити, чи може, які моменти пережити ще раз?
Минулого немає… Дивно, відповідаючи на Ваші запитання, ловлю себе на думці, що
я вже на них відповіла у своїх книжках. Я не хочу і не буду здійснювати ці
небезпечні подорожі. Хіба що… Хотілося б пережити і наново змоделювати ті
моменти, коли моїй донці було п’ять чи сім років і ми йшли з нею повз дитячий
магазин. Ми б зайшли туди я б накупила їй найкрасивіших суконь та іграшок.
Завалила б її усім цим!
А ще – епізоди, які б назвала: “Я і дощ” (завжди обожнювала ходити під зливами
без парасольки). Це не доленосні моменти, так, дрібнички, але з них виростає
все справжнє. Настрій, думки, ставлення до світу і до себе в цьому світі.
– У чому для Вас полягає сенс життя?
На це питання, до речі, я відповідаю в кожній своїй книжці! І не тільки про
сенс – а про наше призначення на цій землі, про ставлення до смерті, до любові,
до віри. Власне це все і входить в поняття “сенс”. Навіть у тих двох
детективчиках, які були лише початком того, про що я хочу говорити насправді –
зі своїми читачами. Якщо, звісно, читати уважно. Адже я вважаю, що я – ще не є
ПРОЧИТАНОЮ. Мені ще доведеться здолати багато стереотипів: те, що я –
“детективщиця”, що я – “глянсова дамочка”, що я, як часто зауважують в пресі чи
на радіо, “чарівна жіночка”, що я – з Донецька. О, їх дуже багато, цих скелетів
в моїй шафі – мені їх треба потрощити на порох. А щодо сенсу. Скажімо так: в
моєму найновішому романі, котрий, сподіваюсь, вийде цього року “Амулет
Паскаля”, одна з героїнь каже: “Його (тобто сенсу) немає…” А чому – нехай це
залишиться інтригою для майбутніх читачів.
Розмовляв
Богдан Логвиненко
https://rozmova.wordpress.com/2019/02/28/iren-rozdobudko-6/
Комментарии
Отправить комментарий